Рецензии на фильмы и сериалы

Великий Мел не збирається йти у забуття, та і, насправді, не хотілося би такого перебігу подій. У 2012 році він спродюсував, написав у співавторстві та зіграв головну роль у чудовій кримінальній стрічці "Get the Gringo", котра чомусь вийшла у прокат з безглуздою назвою "Веселі канікули". У ній Гібсон продемонстрував не лише прекрасну акторську форму, а також і свою прихильність до естетики бойовиків родом з минулого століття.
Режисером фільму став Адріан Грюнберг, скоріш за все, виключно, технічним. Гострий та дотепний сюжет, оранжево-жовтий візуальний стиль, що надає картині додатковий колорит випаленої сонцем Мексики, декілька ледь помітних посилань та неабияка кількість екшену. Загалом, схоже на умовну, ностальгічну листівку з молодості самого актора, коли кіногерої-чоловіки були переважно крутими особистостями зі зброєю у руках, сигаретою у кутку рота та зі злегка шаленими очима. Також, можна відзначити почуття гумору та винахідливість сценаристів.
Отже, у кінстрічці "Get the Gringo" глядач отримує абсолютно гідний до перегляду, стильний продукт, котрий не розчарує ні шанувальників творчості "божевільного" Мелу, ні тих, хто ностальгує по минулому формату доброгного гостросюжетного кіно.

Задовго до виходу на великі екрани, "Голодні ігри" викликали багато галасу у пресі, переважно американській. Екранізацію порівнювали з іншими, на їх думку, культовим проектами, відзначали схожість та різницю. Це зрозуміло, майже завжди, напередодні виходу потенційно дуже популярного фільму, таке трапляється. Однак, насправді,сюжет стрічки заснований на однойменному бестселері Сюзанни Коллінз, що розповідає про падіння, ослабленої різними чинниками Америки, та, натомість, утворенню держави Панем, поділеної на класи та відповідні райони. Голодні ігри - жорстокі щорічні шоу-конкурси, що проводяться для мешканців столиці, для котрих кожен регіон має надати двох учасників для подальшої смертельної розваги. Переможець отримує багатство та розкішне життя. Другого місця немає ...
Багато хто з глядачів визнав історію захоплюючою, діалоги добре націленими та прописаними, представлених персонажів розкритими достатньо для того, щоб їм співпереживали. Режисером картини виступив Гері Росс. З акторського складу можна виділити Дженніфер Лоуренс, котра втілила головну героїню Катніс, Джоша Гатчерсона, Вуді Гаррельсона, Дональда Сазерленда, Стенлі Туччі, Елізабет Бенкс та інших.
На той час, стрічка мала деякі оригінальні та цікаві сюжетні знахідки.
І нарешті, трохи статистики. "Голодні ігри" мали вражаючий успіх у прокаті, перебільшивши вкладені у проект кошти майже у дев'ять разів, що передбачувано дало зелене світло на продовження, як тоді вважалося, багатообіцяючої франшизи.

Джон Картер - герой "Марсіанських хронік" Едгара Берроуза, письменника-фантаста, творами котрого багато хто, з дорослого нині покоління, зачитувався у дитинстві.
Якщо докладніше, сам однойменний з персонажем фільм - це екранізація роману згаданої серії, а саме "Принцеси Марсу". Картина, стараннями режисера Ендрю Стентона, зберігла оригінальний стиль, що був заданий літературним першоджерелом. Має приємну оповідь, під час якої, не знаю хто як, я справді відпочивав, мало замислюючись про окремі епізоди, подальший розвиток сюжету, перебіг фіналу та інше, просто сприймаючи все цілісно. А, якщо додати добрий пригодницький зміст, гідні, на той час, спецефекти та цікаве загальне викладення, то отримаємо стрічку, котру можна та потрібно рекомендувати до перегляду.
Так, у картині простежується, деяка, шаблонність дій персонажів, але така, що не псує враження. Серед залучених виконавців можна побачити Тейлора Кітча, Марка Стронга, Віллема Дефо, Браяна Кренстона та Домініка Веста. Перший, разом з не такою відомою, Лінн Коллінз продемонстрували гарну роботу, втіливши головних героїв у харизматичному дуеті марсіянки та землянина.
Здається, "Джон Картер" виявився до пари з яскравою фантазією Берроуза та зміг перенести частинку духу його творів на екрани глядачів. Що саме по собі є оцінкою. Так, звичайно, фільм не уникнув певної голлівудської шліфовки, але вона зроблена з гідністю, без втрати самого стилю фантастичного твору, до того ж, продивляєтьсяздатність Стентона до пошуку чутливих ниточок споживача кінопродукту, не дарма він став відомим завдяки вдалим анімаційним проектам.
Як висновок -приємно. Дуже шкода та прикро, що стрічка не отримала комерційного успіху, тим самим зачинивши собі шлях до продовження пригод з марсіанського циклу.

Серед американських аніматорів поширюється новий тренд - кращі з них беруться за зйомки фільмів з живими акторами. От і Ендрю Стентон вирішив зробити цей перехід, створивши фільм, у котрому досі переважають комп'ютерні істоти та механізми, але і доля людей у ньому помітна.
Треба віддати належне сміливості режисера, що наважився на екранізацію другої за визнанням, після "Тарзану", історії Едгара Райса Берроуза, а саме "Принцеси Марсу". Картина отримала назву "Джон Картер". Зрештою, дехто наполягатиме на тому, що серія книг про пригоди однойменного ветерана американської громадянської війни на Марсі, дещо, морально застаріла і сприймається досить наївно. Хоча, можливо, ефект такого сприйняття пов'язаний з віком аудиторії, на яку розраховувався цей проект. І знаючи, що основними споживачами кінопродуктів у світі, за останні 30 років, вважаються підлітки, можна було припустити, що сміливий експеримент Стентона ризикував бути невизнаним, адже більшості глядачів, котрі зачитувалися творами Берроуза, четвертий, а то і п'ятий десяток років. І все ж, режисер відмовився модернізувати стиль автора до сучасних реалій. Звідси шаблі різної форми, барвисті оперення та літаки дивовижного дизайну. Одним реченням - яскрава та вичурна "движуха". Хоча чого можна очікувати від адаптації роману одного із засновників ліричної фантастики - все це є наріжним каменем жанру.
Тож, можна з упевненістю сказати, що у Стентона вийшла, достатньо, оригінальна по духу першоджерела екранізація, котра не може не порадувати шанувальників літературного таланту письменника з минулого століття. На жаль, тим же шанувальникам, навряд чи, доведеться поринути у екранне продовження пригод, розпочатих у "Джоні Картері", бо втрутився комерційний фактор, який вирішальний у долях сучасних кінопроектів, хоча сам режисер завбачливо заклав у своєму виробі всі можливості для його продовження.

Відносини закоханих в американських мелодрамах часто є незвично легкими та занадто наївними.Пара зазвичай знайомиться в певному храмі життя, котрий не рідко буває звичайною закусочною, піцерією чи кафе, між ними відбувається сплеск хімічної реакції, каталізованої зовнішнім виглядом, і помчало потужне полум'я романтики...Далі - більше: весілля, у випадку фільму "Клятва", десь у закритому музеї, що охороняється від відвідувачів, для екстриму та щоб було що згадати. Рубікон пройдений, попереду ідилія, якби не прикрі обставини...
В цілому, сюжет картини, досить, рамковий, а хід з втратою пам'яті взагалі класичний до нудоти. З таким перебігом подій,глядач вже не десь у глибині свідомості сподівається на добре завершення, він небезпідставно знає, що так і буде.
Фільм, заснований, як стверджують автори, на реальних подіях. Історію витягнув на екрани режисер Майкл Саксі. Попри згадану передбачуваність, стрічка вирізняється від подібних більш глибокою романтикою та менш натягнутою зворушливістю, її можна дивитися без, так званої, кислої міни. Діалоги не зовсім примітивні, у деяких сценах навіть крепкі, за що плюс сценаристам і, звичайно, акторам.
Головних персонажів втілилиЧеннінг Татум та Рейчел МакАдамс. Крім них на екрані з'являються Сем Нілл, Джессіка Ленг та інші, менш відомі постаті.
Отже, фільм "Клятва" є не гіршим представником жанру мелодрами або романтичної комедії або тієї ж драми, хто чого більше у ньому побачить. Як показав успішний прокат, людям завжди будуть подобатися напівшаблонні, зворушливі картини, а якщо додати анотацію про причетність до реальних подій та здобрити відомими виконавцями, то рентабельність майже гарантована.

Едгар Райс Берроуз - один з найпопулярніших письменників пригодницької фантастики ХХ століття, котрий, свого часу, мав величезний вплив на згаданий літературний жанр. Навіть Джордж Лукас не заперечував впливу марсіанського циклу Берроуза на створення своєї культової космічної саги. Спроби екранізацій почалися давно, але рівень технологій не дозволяв вдихнути життя у проекти. І ось, через століття, з дня публікації "Принцеси Марсу", на екрани вийшла перша достойна робота.
Джон Картер - ветеран громадянської війни, котрий втратив сім'ю, намагається знайти золото і почати нове життя. За збігом обставин, він натрапляє на таємничу печеру, що, як виявилося, слугує порталом до далекого Барсуму ( Марс по-людському). З наступного моменту, починаються захопливі пригоди, повні ризику та нових відчуттів, Картера на чужій планеті у не найпростіші для неї часи.
Майданом для екранізації виступила студія Діснея, а реалізовував її режисер Ендрю Стентон, котрий вже мав за плечима два "Оскари" за анімаційні фільми та добре знався на комп'ютерній графіці. Візуально стрічка просто не може не сподобатися, це один з її найсильніших боків. Від неймовірних пейзажів сонячної пустелі з химерними скелями, гігантських каньйонів, веж марсіанських міст, місцевих націй, битв та детально змальованих персонажів, іноді, просто забирає подих. Розмах проекту відчувається у багатьох сценах. Ультрашвидкісний марсіанський собачка просто не міг не викликати захвату кожною своєю появою. Сюжет розвивається, досить, повільно, даючи глядачеві можливість насолодитися марсіанськими пейзажами та місцевою культурою. З другої половини розвиток подій значно прискорюється, а кінець має достатньо цікавий та несподіваний кульбіт.
Лише діалоги, у деяких епізодах, здаються трохи банальними та навіть, десь, зайвими. Також, на мій погляд, було приділено недостатньо часу загадковій та могутній расі Матай Шангу.
Картина може похизуватися неслабким акторським складом, серед виконавців Тейлор Кітч, Марк Стронг, Віллем Дефо, Браян Кренстон та інші, менш відомі обличчя.
Отже, "Джон Картер" - помірно моралізуючий, лірично-фантастичний, розважально-видовищний блокбастер, яскравий та трохи наївний. Казка, що була написана століття тому та знайшла відображення на екранах у 2012 році. На превеликий жаль, стрічка з невідомих причин була недооцінена глядачами, що позначилося на прокатних прибутках, вірніше їх відсутності. Маючи дуже значний бюджет у 250 млн.$, ледь змогла покрити витрати, що, звісно, прикро.

Фільм з назвою "Проповідник з кулеметом" початково претендує на залихвацкий екшен з елементами драми та душевним зрізом.Насправді все, більш-менш, відповідає сподіванням - є безумовна драма, активні дії другорядного плану та історія людини, що стала на шлях виправлення, котрий ненавмисно припускає жорстокість.
Згідно з сюжетом, герой Джерарда Батлера "поганий хлопець", щойно вийшовший з в'язниці, злодій та кримінальник. Що може стати поштовхом до зміни такої людини.? Скептики назвуть кулю. Але оповідь припускає інший варіант. Дружина недолугого Сема, котру виконала Мішель Монаган, у минулому теж, далеко, не кращих якостей, залучає чоловіка до тієї самої, дивної американської церкви, де танцюють, співають та багато беззмістовно говорять. І перейнявшись релігійним духом головний геройбереться за розум, починаючи мирно-побутове життя. Та, відчуваючи, що цього замало для спокути минулих гріхів, він баче своє призначення у допомозі іншим, вирушає до Африки та починає цим займатися у притулку для місцевих дітей. Аж допоки не стикається з лідером "повстанців-революціонерів", по суті, звичайним бандитом...
Звісно, крім чіткої лінії сюжет має певні дивності, котрі глядач спробує визначити на свій розсуд.
Режисер Марк Форстер поекспериментував у своїй роботі з релігійною темою "через призму", створивши, в цілому, непоганукартину, але трохи оперджену, що грає на щирості почуттів та глибоких думках, при цьому не залишаючи повноти враження та однозначного співпереживання.
Отже, стрічка "Проповідник з кулеметом" має безумовне право на увагу зі складанням своєї особистої думки, бо жанрові шаблони у ній трохи модифіковані.

Можна сказати, що "Артист", досить, унікальне явище для сучасності - це не просто фільм, а своєрідний символ епохи мовчазного кіно, котрому загадково вдалося народитися у ХХІ столітті.
Головного героя - Джорджа Валентайна по праву називають справжньою зіркою - шанувальники вишикуються за автографами, а зали вибухають довгими оплесками після перегляду фільмів за його участю. Пеппі Міллер - молода дівчина, котра мріє стати актрисою, і за збігом обставин, така можливість відкривається для неї. Проходить час, популярність Валентина поступово зменшується, німий фільм замінюється звуком, і продюсери більше не запрошують актора, розуміючи, що він асоціюється з минулою епохою. Натомість, Пеппі, зі своєю легковажною чарівністю, стає свіжим обличчям кінематографу...
"Артист"отримав три "Золоті глобуси", численні нагороди критиків, Гільдії акторів та продюсерів, Британської академії та декілька "Оскарів". І, мабуть, фільм заслуговує кожну з них, що теж є доволі унікальним явищем.
У стрічці все гарно та стильно, від сценарію до гри, насамперед Жана Дюжардена та Береніс Бежо, котрі, як згадувалося вище, виконали основні ролі. По великому рахунку, притаманна тій кіно-епосі, міміка у кожного актора на найвищому рівні, і глядачеві просто не потрібні слова, щоб зрозуміти, що відбувається на екрані. А ще варто віддатиналежне терєру, який зіграв четвероногого друга Валентайна.
Картина дуже виразно передає епоху - костюми, типажі, музика, якийсь особливий шарм тих часів."Артист" зумів воскресити все вищезгадане, але не з попелу, а з пилу забуття.
Звісно, чорно-біле кіно може відштовхнути багатьох, але далеко не всі кольорові фільми мають таку чудову атмосферу. Тут і драма, і мелодрама, і комедія, що викликає щиру посмішку. Стрічказалишає теплі почуття від зворушливих епізодів та добру ностальгію, тож глядачі, що зважаться на перегляд не будуть розчаровані.

Те, що не могло прийти у голову, навіть в алкогольному мареві найзавзятішого байкера, було втілено у екранізації коміксу "Marvel" про Примарного гонщика. Палаючий скелет на мотоциклі, зовсім не збентежений своїм зовнішнім виглядом і станом, переслідує сили зла, відновлюючи попрану справедливість та повертаючи темні душі у пекло.
Перша частина "Примарного гонщика" 2007 року, де Кейдж доволі успішно представив жахливого персонажа, не була провальною у прокаті, маючи вдвічі вищий бюджет. Зробивши висновки, інвестори та безпосередні творці вирішили зменшити витрати, при цьому намагаючись не втратити у видовищності. Частково це їм вдалося, фільм не виглядає дешево, правда трохи поступається масштабністю.
Щодо сюжету, то в цілому він не став кращим, ті самістереотипи, передбачуваність та відсутність родзинок. З іншого боку, дивуватися нічому, це все ж таки сиквел.У той час, стрічка має досить цікавий підбір акторів. По-перше, сам Кейдж, незалежно від того, хто що каже, рівня, заданого у першому "Гонщику" він не опустив. Так, далеко не всі його ролі успішні, але акторський талант ще не розгублений. По-друге, Віоланте Плачідо - дочка самої зірки екранів минулого - Мікеле Плачідо, виглядала впевнено у довіреному їй образі Надії, очевидно циганки. Ідріс Ельба, здебільшо, вразив виразними очима свого персонажу, як Крістофер Ламберт загадковими написами на обличчі свого. Нарешті, Кіаран Хайндс, в принципі, непогано зіграв моторошного представника темних сил.
У продовженні можна помітити, що пекельний головний герой незначно відрізняється від себе першого, а також перетворюється на гонщика вже і протягом дня, а ще, його ідилія з хлопчик чимось нагадує другого "Термінатора". Ну і звісно, все у кіно так само умовно, як у казці, попри зовсім не дитячу тему, скажімо так. Атой момент, коли в анімаційному відступі, що показує людей, котрі ніби уклали угоду з Дияволом мелькає разом зі Сталіним Богдан Хмельницький, залишається, як то кажуть, без коментарів...
Отже, від другого "Гонщика" не варто очікувати чогось неймовірно інноваційного, але, як розважальний проект, він цілком відбувся. Невеликий крочок назад з причини низчого бюджету, але стала цікавість глядача, що відобразилася у прокатному відношенні, залишилася.

Свого часу, про те, що з'явилося продовження (насправді, серія йде у зворотному хронологічному порядку, тобто це, так би мовити, приквел приквелу) науково-фантастичного хоррора "Монстро", що має оригінальну назву "Кловерфілд" та вийшов на екрани у 2008 році, стало відомо лише з появою трейлера "Кловерфілд, 10" за кілька місяців до його безпосередньоїпрем'єри. Картина, як власне і перша, теж була продюсована Дж. Дж. Абрамсом.
Перше повнометражне дітище режисера Дена Трактенберга, як зазначалося вище, є екватором серії зв'язаних змістом картин.
Отже, головна героїня Мішель, травмована після аварії, приходить до тями у підземному бункері, співмешканці по котрому запевняють, що поверхня буде доступна до виходу на неї лише через декілька років. Але провести цей час під замком та у компанії з господарем укриття Говардом, що створює враження не самої адекватної та безпечної людини, вона аж ніяк не має наміру. Тому залишається, керуючись інстинктом виживання, що загострює всі почуття та штовхає на відчайдушні вчинки, дізнатися, що ж відбувається насправді...
Одну з головних ролей у цій камерній історії зігралаМері Елізабет Вінстед, котра до цього не втілювала першопланових персонажок.Компанію їй в ізоляції склалиДжон Галлахер мол. та метр Джон Гудмен, котрий видав невластивий для себе образ. Щодо сюжету, то основну частину часу "Кловерфілду, 10" вдається тримати напругу разом з інтригою. Під кінець трапляються деякі незначні безглуздості, що не дуже впливають на сприйняття історії в цілому.
Отже, Абрамс з Трактенбергом створили вельми нетривіальний фантастичний трилер, змусивши зацікавитися початою у 2008 трилогією, а, якщо справи підуть так же успішно у прокаті, то можливо на ній не буде поставлено рамкову крапку.

Долго я не мог решиться посмотреть этот фильм. Скорее всего не потзывам о нем конкретно. Скорее всего начитался и наслушался разных мнений о самом Тимоти Шаламе.
Я достаточно взрослый чтобы понимать факт - грамотности теперь у людей нету практически ни у кого. Воспитания тоже в общем то почти ни у кого. Говорить о душе.... Сложно.
Это все было в старые добрые времена.
Вопреки всем мнениям я увидел то, что, судя по отзывам, никто совсем не увидел.
Я увидел мальчишку. Которому было уготовано стать королем.
Который был с большой душой, открыт ко всем и всему.
Я увидел сомнения и увидел страх перед будущим и своим и своей страны.
Я увидел козни вокруг.
Оказывается Шаламе, чего уж там, великий мастер актерского мастерства.
Настолько все было прожито... У меня есть с чем сравнить. У меня сын подрастал когда, то все внутренние страхи, борьба в этом мире за свое мнение и свое место - все похоже и в те времена и сейчас.
Сейчас сложности в культуре и душе, в те времена было более жестоко. Даже ведь пистолета еще не было.
Быть руководителем весьма сложно.
И здесь были даны советы, которыми можно и нужно пользоваться и сегодня.
Сложно не только страной руководить. Сложно бывает собой руководить, чтобы сделать дело и не опростоволоситься.
И если вдуматься что тогда молодой мальчик становясь руководителем страны - королем - сомневался и старался понять.... То руководители стран сегодня не совсем адекватны в своих стараниях и направлении развития. Во многих странах.
Так что такой фильм весьма своевременно вышел. Только вот судя по отзывам людям совсем все равно чего он там думает....И почему так же надо думать и сегодня. Это огорчает.
Тут важны не точность исторических событий - даже самые умные историки не смогут сейчас все это восстановить. Тут важно что впоследствии все таки этот король стал великим! И он не зря стал королем! Это самое главное историческое событие.
На таких фильмах учиться надо - как стать руководителем себя и своего дела. Имеется в виду не обязательно быть владельцем или директором. Достаточно делать свое дело красиво, со знанием, виртуозно-артистически. Это может быть и бухгалтер и повар и парикмахер.
И надо отдать должное фильму - создатели великолепны.
Актерский состав на высшем уровне. Мне тепрь нестерпимо хочется посмотреть другие работы Шаламе. Он весьма разносторонний артист.
Абсолютно всем рекомендую смотреть данный фильм.
Ивсматриваться в глаза, пытаться увидеть душу, мысли, увидеть как создается человек.
Приятного вам просмотра!!!

Що спонукало колишнього поліцейського та дійсного в'язня, у фільмі "На межі", стояти на карнизі багатоповерхівки.? Очевидно, що не роздуми про буття, не самоствердження, не життєві неприємності і навіть не намір стрибнути на радість натовпу, що зібрався внизу. Ні, він там для того, щоб довести свою невинність, мало того - цей вчинок є частиною хитрого плану ...
Мабуть кожний бачив кіно про викрадення, що, як відомо, характеризується наявністю складного або не дуже плану, зазвичай з купою деталей, кількома співучасниками, низкою непереборних перешкод на шляху до мети, котрі, звичайно, долаються та наявністю, виключно, благородних цілей. Це все є у стрічці, у купі з корумпованими копами та систематичними перегинами до ступеня цілковитої непереконливості. Дещо поверхневий сюжет підтримується визнаними виконавцями серед яких Ед Гарріс, Елізабет Бенкс, Сем Вортінгтон, Ентоні Макі, Джеймі Белл та головне декольте картини - Генезис Родрігез.
Фільм з самого початку виглядає добре, приковує увагу до персонажів та подій, що не скажеш про фінал, у котрому захоплення беззастережно поступається сарказму. У тому ні в якому разі немає вини акторів, а от сценаристи не дотягнули рівень, провалившись у казочки. Так, якщо почати уважно вникати у сюжет та події, почнуть помічатися різного роду нісенітниці. Починаючи з надуманих технічних моментів і закінчуючи типово-кіношною поведінкою персонажів. Результатом є абсолютно висмоктаний кінець, скріплений степлером замість логіки.
Отже, головна порада при перегляді стрічки "На межі", з умовою її уподобання - це абстрагуватися від деталей та не зосереджуватися на численних невідповідностях. Просто налаштуйтеся на розважальний кримінал та насолоджуйтеся грою та екранними діями, як такими.

Сначала, посмотрев на рейтинг фильма, я прото хотела его пролистать дальше. Но фамилии актёров заставили меня изменить решение. Тем более, что фильм типа " релакс для мозгов " мне рекомендовал очень неглупый литератор.
И в который раз я убеждаюсь, что оценки зрителей абсолютно ничего не значат. У меня самой в плейлистах масса интереснейших картин с низким рейтингом.
Этот фильм, на мой взгляд, легкий и увлекательный. Довольно забавный, интигующий и абсолютно не напрягает мозг, что позволяет отдохнуть при просмотре.
Чтобы кино с небольшим актерским составом смотрелось действительно интересно, игра актёров должна быть не просто хорошей, а максимально реалистичнной. Но, по правде говоря, от Шукшиной и Федорцова я ничего другого и не ожидала.
Возможно современный зритель требует саспенс, лихо закрученный сюжет, неожиданную развязку и т.п от практически каждого фильма... Наверное, потому и такой низкий рейтинг. К сожалению...

Супер фильм ! В свое время стал поводом искренне и весело поржать, другого слова не подберу. И содержанием, и комментами . Героиня судьбой явно не избалованная, а где то даже и битая. Отсюда весь набор в анамнезе: неустроенность, одиночество, лишний вес и склонность к алкоголизму. Ну и кошка, как без нее. Это все не стоило бы внимания, не обладай она яркой фантазией и авантюрной хваткой. Класс. И товарищ ее, друг и вдохновитель.вообще красавчик
"Немного кокса, немного травки, немного...старого доброго меня..."
Не понимаю, за что ее осуждать, и прощать тем более. Хотели господа снобы приобщиться к великим - вот, пожалуйста. Можете повесить в рамочку, удивить гостей. За деньги, естественно. И не сосем то...Но, стоит ли об этом. Ведь прям повеселела женщина! И кошка жива здорова. Авторы вообще давно в ином мире, кому плохо то...
Стиль выдержан. подлинность не имеет значения)
А музыка какая чудесная...Улицы,дома, книжные лавки и библиотеки,..Красота.
Что до скверного характера героини, во первых, не так уж он плох. Видали и похуже. А во вторых. и в основных - почему то она, как и дружок ее, не удосужились повзрослеть к своему не юному возрасту. Застряли где то, между девятью и шестнадцатью. Хорошо это или плохо...Во всяком случае смотреть не скучно

"Тени над Балканами" это захватывающий исторический триллер с элементами нуара, который переносит зрителей в неспокойный период Югославии конца 1920-х годов. Режиссер и сценарист Драган Бьелогрлич создал уникальную атмосферу напряженности и мрачности, мастерски сочетая политические интриги, криминальные расследования и мистические мотивы.

Действие сериала разворачивается в Белграде, столице, которая становится ареной ожесточенной борьбы за власть, влияния мафии и правительственных агентов, а также международных разведок. В центре сюжета двое детективов, чьи судьбы переплетаются с темными секретами и загадочными убийствами. Бьелогрличу удалось передать сложную и многослойную атмосферу эпохи на фоне политических перемен и нарастающего хаоса страны ощущается зыбкость общественного порядка и правды.

Одним из ключевых аспектов сериала является его визуальная составляющая. Костюмы, декорации и операторская работа создают впечатление погружения в межвоенный Белград красивый, но жестокий город. Особое внимание уделено деталям: каждый кадр продуман до мелочей, что усиливает эффект реализма и аутентичности происходящего.

Актерский состав также впечатляет. Бьелогрлич сам исполнил одну из главных ролей, и его игра, как и работа других актеров, заслуживает высоких оценок. Каждый персонаж прописан глубоко, со своими тайнами и внутренними конфликтами, что позволяет зрителю следить за их судьбами с интересом и сочувствием.

Сериал "Тени над Балканами" обращается к историческим событиям, которые редко освещались в популярной культуре, что делает его ещё более ценным для зрителей, интересующихся историей региона. Это не просто детектив, а масштабная драма, затрагивающая вопросы национальной идентичности, верности, силы и власти.

Единственным недостатком можно назвать сложность сюжета, которая требует внимательности от зрителя. Многочисленные персонажи и сюжетные линии иногда создают путаницу, но это также добавляет глубину и напряжение, которые привлекают к экрану на протяжении всех серий.

В итоге, "Тени над Балканами" это захватывающий, атмосферный и высококачественный сериал, который погружает зрителей в темную и сложную эпоху Балкан. Этот проект определенно заслуживает внимания любителей исторических драм и триллеров.

Під час перегляду стрічки "Різанина" глядач має змогу вчергове переконатися, що метру Поланскі таки під силу знімати добре кіно. Камерний фільм присвячений конфлікту між двома родинами на груті звичних відносин між їх малолітніми нащадками. Здавалося би, ну побилися діти - звичайна справа, через котру кожний проходив, але ні, як то кажуть, знайшов косу камінь, характер на характер, слово за словом, і закрутилася палка дискусія з підтекстом ...Пристрасті розпалююються, і глядач терпляче чекає, коли ж, нарешті, почнеться озвучене у назві дійство. Але з'ясовується, що "Бог різанини"- це лише назва пєси, по котрій створено кіно. Врешті, всі залишаться недоторканими, за винятком того, що трохи пошарпають один одному, а разом з тим і глядачеві, нерви. Та як, все ж таки, гарно та природно обіграла на екрані просту ситуацію четвірка чудових акторів. Досвідчена Кейт Уінслет, крайнісна Джоді Фостер, сільський комік Джон Райлі та різномастний негідник Крістоф Вальц. Насправді, ця кількість акторів і відповідно, їх персонажів і є мікрокосмосом картини, від перших хвилини до останніх. Поланскі вкотре довів, що масштаб не обовязковий для цікавого кіно, коли воно має відмінні діалоги, тонку психологію та професійних виконавців. Хоч всі події відбуваються впродовж короткого хронометражу, фільм вигідно вирізняється серед камерних стрічок та, треба визнати, сприймається з цікавістю, водночас - він не матиме широкого глядацького кола у силу жанрових особливостей.

Опісля 22-х років з часу появи першого, тобто по хронології четвертого, епізоду культова космічна опера пройшла випробування глядачем кількох поколінь та наприкінці століття, зусиллями видатного кінотворця Джорджа Лукаса, здобула свій початок.
Отож, "Прихована загроза" традиційно має всі необхідні компоненти космічної саги - неймовірні локації, що межують з помпезною величністю, масштабний всесвіт, чудові актори в обличчях Ліама Нісона, Наталі Портман, Юена Мак-Грегора та інших. Присутня і невелика сюжетна прикрість, що зіграла зі стрічко не дуже приємний жарт - стає очевидним, що у першій трилогії зоряного протистояння Лукас, певною мірою, був підпорядкований необхідності зациклення та завершення різних ліній, котрі були розпочаті, або скоріше закінчені, у другій трилогії, створеній ще у 70-80-х роках минулого століття. І, до речі, доцільність такого завершення викликала питання не тільки під час виходу "Прихованої загрози", а і наступних - "Атаки Клонів" та "Помсти Ситхів". Адже, певна відкритість другої хронологічної трилогії давала їй своєрідну міфологічність, що підштовхнула глядача до домислювання варіантів пояснень побаченого на екрані. І здається, не в останню чергу, неймовірною популярністю сага завдячувала цьому.
Попри вищезазначене, "Прихована загроза" залишається високоякісним розважальним проектом, не кажучи вже про ту радість для шанувальників культового кіно, котра ознаменувала вихід чергового епізоду.

Дензел Вашингтон знову видав майстер-клас акторського ремесла, ставши мимовільним вчителем як самого Райана Рейнольдса, так і його екранного персонажа. Не в останню чергу, завдяки чудовій режисурі шведа Даніеля Еспіноси, котрий вже відзначився вдалими жанровими роботами, та вивіреним діям технічних спеців.
Шпигунський екшен "Код доступу «Кейптаун" спочатку замірковувався, як альтернатива трилогії про Джейсона Борна. Але, як і очікувалося, Вашингтон перетягнув майже всю ковдру на себе, а режисер, у свою чергу, створив для цього сприятливі умови. З одного боку, у стрічці є все, що притаманне вимогам жанру - вражаюче поставлені автомобільні перегони, досить напружена інтрига, підкріплена високим ритмом розвитку подій та другорядні, але не менше важливі, складові. З іншого боку, коли беруться крупні плани акторів, стає зрозумілим, що Еспіноса, до всього, вміє бачити людські емоції, а його оператор Олівер Вуд знає, як їх захопити. В цілому такий підхід дав чудовий результат - вражаючий та динамічний фільм, єдиним недоліком котрого є банальність його моралі. Всім, хто знайомий зі шпигунською темою, зрозуміло, що у світі немає на 100% надійних місць та явок, які не можна було би розкрити, на що насправді і натякає оригінальна назва. Але сценаристи, на відміну від письменників, змушені давати конкретні та однозначні відповіді на питання поставлені у картині, що належать до області спонукальних мотивів головних героїв. А це не принесло користі жодній роботі, котра претендувала на видатність. Та очевидно, це і є ціна, що талановиті режисери та сценаристи змушені платити, якщо хочуть отримати більш значні гонорари за свою творчість.

За чотири роки після першого фільму світ побачив продовження "Білосніжки та мисливця" без самої БілосніжкиКрістен Стюарт, зате з незмінним, бравим мисливцем Еріком у виконанні Кріса Хемсворта. Режисерську посаду другоїчастини зайняв Седрік Ніколя-Троян,щоє більше фахівцем з візуальнихефектіві приймав участь у створенні оригіналу. Тобто, дана стрічка стала для нього повнометражним режисерським дебютом, на жаль, як виявилося, провальним у прокаті, хоча спецефекти тримали планку на рівні.
Спершу сюжет відносить глядача назад у часі, показуючи дитинство і юність Еріка, котрий потрапив у полон і одночасно на службу до Снігової королеви Фреї, чиє серце закрижаніло від нестерпної втрати. Там він стає одним з кращих, поки не порушує головну заборону своєї володарки... Далі історія перетворюється в банальні спроби довести, що любов - це найпрекрасніше у світі, що, мабуть, і стало фатальним прорахунком, бо у цих спробах "Мисливець і Снігова королева", незважаючи на свою похмуру атмосферу, може дати фору навіть найнаївнішим дитячим казкам. З цієї ж причини, фентезійний екшен часто починає віддавати типовою мелодрамою, і Мисливець з першої частини розчиняється у ній, іноді нагадуючиблазня з піддатливою посмішкою.
ГероїняДжесіки Честейн не викликає бажаної симпатії, мабуть до талантів актриси не дуже підходить образ воїтельниці.Що стосується королев цієї казки для дорослих, тоЕмілі Блант впевнено трагічна у образі Снігової королеви. Відчувається, що Фрея не стільки зла, скільки знаходиться у страшенних душевних муках, які ніщо не може втішити. ПоверненняШарліз Терон у образі Равенни - вагома причина додивитися фільм до кінця. У кожній сцені вонадиявольськи розкішна у всіх своїх божевільних вбраннях та з зухвалою поведінкою справжньої володарки, поглиненої темрявою та готової підкорювати і панувати за будь-якуціну.
Отже, картину "Мисливець і Снігова королева" складно назвати досконалою, оскільки, разом з вдалими складовими, маємо і частку розчарування. Значно рятує відмінний акторський склад, костюми, спецефекти та контактна постанова. Але слабке сюжетне рішення не дає приводу для захопливих оплесків. Дивіться та визначайтеся.

Вкотре показують справжні обличчя політичного середовища не тільки реалії, що наступають після виборів, а і режисери, до лав котрих залучився і Джордж Клуні. Навряд чи, своєю картиною "Березневі іди" від відкриє очі електорату, але порадувати добротним політичним дійством та вкотре нагадати на яких бруді та крові замішується влада, і що не варто тішитися надіями про "доброго царя", цілком зможе. "Іди", як для режисерського дебюту, досить, сильна та вдала стрічка. Нехай вона буде цікава глядачу, котрий хоч трохи усвідомлює політичні складові, але те, що кіно не пусте - це вже немало.
Отож, кандидат у президенти від демократичної партії Морріс, у втіленні самого Клуні, веде не зовсім прозорі перегони. Фільм підштовхує у просту психологічну пастку: спочатку здається, що головні герої - губернатор та його найближчий радник, котрого виконав Раян Гослінг, це ті люди, що заслуговують співчуття та вболівання. На відміну від опонентів, вони, здається, не позбавлені честі та принципів. Але чим далі, тим темніші та огидніші шафи починають відкриватися... Зрештою, якщо поставити себе на місце одного з персонажів, то, здається, все можна зрозуміти, така вже вона мерзенна річ політика, якщо всередині, то чистим залишитися неможливо.І це лише США... Наші можновладці у методах та технологіях на кілька кроків попереду, дехто навіть не маскується.Повернемося від відступу до фільму. Він пропорційний - ні нудний, ні затяжний, міцно тримає за нитку уваги. Чудова гра досить визнаних акторів - Маріси Томей, Пола Джиаматті, Філіпа Гоффмана та інших. Звісно виділяються, вже згадані вище, Раян Гослінг та сам Клуні.
Як висновок - "Березневі іди", не маючи революційного сюжету, залишаються доброю жанровою картиною, на котру не соромно витратити час. Це не сімейне кіно, тому, звісно, охоплення глядацького кола матиме менше, але хто візьметься до перегляду, навряд чи, пошкодує. Допокиамериканці копирсаються у політичному лайні, багато хто просто живе у власному, загальному і повільно тоне, висовуючи голову, щоб послухати телевізора. Будьте певні, те, що вам дадуть не порівняти з тим, що заберуть. Така національна, усталена традиція...