Рецензии на фильмы и сериалы

Комерційний успіх, на той час поки одного, фільму про Тора мабуть не давав спокою деяким режисерам, скандинавським у тому рахунку. І ось, група європейських кінотворців вирішила видати на екрани щось своє на цю тему, з розрахунком зачарувати численних шанувальників стародавніх міфів та, між іншим, щось заробити на юному глядачеві. Але, чи вийшло з анімаційної історії "Тор: Легенда вікінгів" щось особливе та незвичайне - це велике питання.
Мультфільм має у міру шаблонний сюжет про кумедного та невмілого вікінга-селянина, що нібито є сином бога Одіна. Іншим примітним персонажем міфічного оповідання, точніше його версії, є розмовляючий молот-найпотужніша зброя, далі по зменшенню - власне сам "батько" героя зі штучними очами, зла крижана богиня-відьма Хельга, специфічної зовнішності, дівчина-мотиватор тощо. Що стосується гумора стрічки - теж досить посередньо. Графіка, у порівнянні з ним, краща, але далеко не топова для того періоду.
Як висновок, "Тор: Легенда вікінгів" не має за собою підстав до привернення значної уваги ні з боку дітей, ні з боку дорослих. Прохідне явище у світі анімації, що вразило лише своїм бюджетом, котрий навіть за голлівудськими мірками немалий.

Ім'я Люка Бессона вже давно є торговельним брендом, однією з характерних особливостей котрого є прихильність до жанрового кіно у його голлівудському, суто розважальному, розумінні з деякими європейськими кластерами. Стрічка "Напролом" - його типова спеціалізація. Відданістьзгаданого митця та його "Europe Corp.", передбачає наявність певних перевірених прийомів та штампів, іноді аж до балансування на тонкому краю плагіату. Таке враження і цього разу - режисери-дебютанти разом із самим Бессоном за сценариста взяли знайому сюжетну основу, можливо роботи Карпентера, трохи додали-прибрали-змінили, і ось вам головний герой - агент чогось таємного у обличчі підкачаного Гая Пірса, підставлений колегами, але врешті задіяний у надзвичайно відповідальній місії, що триватиме у космосі. А далі - болісно знайомий порятунок важливої персони з місця, що кишить головорізами та психами, над якими до того ж проводяться всілякі не зовсім законні експерименти. На догоду "маминих циніків" стрічка здобрена невигадливим гумором саркастичної моделі.
Чесно кажучи, у своєму захопленні жанровими шаблонами автори фільму "Напролом" іноді перегинають палку у одному, і зовсім нехтують іншим, наприклад логічними деталями. З іншого боку, зрозуміло, що їх продукти не претендують на звання високохудожніх творів, і, натомість, є відверто комерційними проектами, розрахованими на певне коло споживачів.

Режисер Стів МакКвін фільмом "Сором" поповнив галерею зображень сучасних япі, котрі поступово виявляють, що реальність навколо них насправді інша, ніж вони весь час вважали. Його стрічку умовно можна поставити в ряд з такими знаковими роботами, як "Fight Club" Девіда Фінчера та "Американський психопат" Мері Херрон.
Герої згаданих картин по-різному реагують на свої жахливі відкриття щодо "нестабільності" світу, в який вони занурені. Один починає нищення власної фізичної оболонки, поступово переходячи до руйнування матеріального світу у постійно зростаючому масштабі, інший знаходить вихід у вбивствах... Персонаж "Сорома" Брендон, котрого блискуче виконав Майкл Фассбендер, спочатку намагається знайти вихід у численних, анонімних, сексуальних стосунках, але поява антипода, у обличчі його сестри Сесілії (Кері Малліган), призводить до "аварійного пошкодження" його майже герметичної системи світогляду і, як наслідок, до неминучого внутрішнього вибуху. Такому висновку сприяє і кільцевість сюжету стрічки МакКуїна. Можливо, така риса сучасності і Брендон - це модифікований її психотип, з менш руйнівними наслідками для споживчого суспільства. Можливо, таким особистостям вдалося знайти нові, більш ефективні та менш вбивчі форми боротьби з проявами непокори системі загального світогляду. У будь якому разі, щось з вищезазначеного призвело до появи людини на кшталт головного героя - успішного, холодного, позбавленого почуттів, для котрого має значення лише сам статевий контакт а не, навіть, спроби довгострокових стосунків. Все це руйнує його зсередини та, врешті-решт, призводить до сексуальної дисфункції.
Отже, стрічка "Сором", безумовно, поляризує ту невелику кількість глядачів, котрі зважаться з нею ознайомитися, але, у той же час, матиме певні позитивні наслідки, серед яких ідеальна відповідність виразної структури ідеям, викладеним у фільмі, і все це разом, робить кіно досить нетривіальним.

Англійський режисер Стів МакКвін, що став автором стрічки "Сором", присвятив свою роботу такому негласному явищу, яксексоголізм або еротоманія та, відповідно, особі, що завжди шукає, куди прилаштувати свій кінець, але рідко залишається задоволена результатом. Отже, герой фільму, котрого виконує Майкл Фассбендер, не намагається відволікти себе від приємного розладу та просто йде за течією, переходячи від одного зв'зку до іншого. Іноді його давить сором, але протидіяти обставинам він не може, або не хоче, ХЗ. З іншого боку, чому ні.? Брендон має гроші, добру роботу, певну кількість друзів, приємну зовнішність та працездатного мешканця у штанях. Попри всі сприятливі умови, він переживає внутрішню психологічну драму та відчуває себе увсепоглинаючій порожнечі.
Завіса дійства падає на ноті безнадійності, коли герой звично кидає погляд на потенційну партнерку в обличчі симпатичної білявки. Хто знає, може саме у ній його порятунок ...Що тут додати.? Буття народжує свідомість, але коли немає останнього, і тваринні інстинкти керують балом, то лишається тільки перше. Розум шукає більшого, та у конфлікті, що виникає, з високим ступенем ймовірності, виграють ті ж самі інстинкти. Нічого нового та дивовижного. Хоча, дехто вважає такий стан хворобою...
Добра акторська гра, удавана драматичність та, в цілому, нічого особливого. Стрічка мала успіх у прокаті, але після перегляду можна здогадатися, який цільовий глядач(ка) йому сприяв.

Чи можна назвати стрічку "Пастка для нареченої" позитивною та розслаблюючою комедією.? При певних обставинах та настрою - можливо. Але при більшості умов - навряд чи. Натягнута гра, скупий сюжет та якась художня обмеженість не сприяє ні переконанню, ні розчуленню глядача.Здавалося би, і актори не новачки, зокрема Еліс Ів, Девід Теннант та Келлі Макдоналд, досвіду мало вистачити, тим паче для представленого фільмом жанру. Та щось не тягне кіно, не викликає цікавості та, звісно, не вражає. Чи тут винні загальні чинники, чи індивідуальні - глибоким аналізом не має бажання займатися.
Взагалі історія про "підставну наречену", котра раптом виявляється милішою за справжню, далеко не нова і експлуатується, з різним успіхом, вже багато років. Тож справа не у неї. Скоріше у сценарії та режисурі, що зробили її досить посередньою, у той же невтішний бік спрямовують і діалоги.
Отже, нібито романтична комедія "Пастка для нареченої" не є тим продуктом кіновиробництва, що можна рекомендувати комусь, відмінному від шанувальника серіалів та фонового перегляду. Шкода, бо британці, безперечно, здатні на краще.

Впевнений, у значної частки глядачів, хоч якось обізнаних про особистість письменника Едгара Аллана По, після перегляду стрічки Ворон мають виникнути певні невтішні висновки. Звертаючись до жанру містично-детективного трилера, можна згадати кілька робіт тих кінематографічних років, схожих атмосферою та навіть із задіяним там Джоном Кюсаком, але будь-яка з них буде рівнем вище за Ворона. Ймовірно режисер разом зі сценаристами мали намір не лише дати глядачам видовище, але й спробувати пролити, хоча би трохи, світла на суперечливу персону По, котрого свого часу зображували або, як пяницю та наркомана або, як нещасного вдівця, що глушить горе у бренді та кривавих історіях. У будь-якому випадку, представлений у фільмі погляд вийшов надто поверхневим.
Сюжет картини зосереджений на розслідуванні смертей, скоєних невідомим шанувальником письменника. Він залишає підказки про наступні жертви, спонукаючи писати нові історії.
Кюсак, небезпідставно шанований за акторську майстерність, помітно здає у Вороні, або крепко переграючи або навпаки у деяких сценах. Хоча, можливо, за вимогою режисера, що перенасичив трилер патетичним фаталізмом, котрий буквально пропалює дірки у будь-якому емоційному навантаженні, перетворюючи кіно у фарс. Та і образ самого ворона, знакового для По, залишився нерозкритим.
З вдалого - картина має досить цікавий стиль, що виражається у похмурих тонах, гармонійному та стриманому звуковому оформленні, гарній роботі гримерів та декораторів, завдяки яким фільм наповнений натуралістичними епізодами.
Отже, важко поставити Ворону високу оцінку, оскільки у жанрі є безумовно кращі роботи, у той же час, також було би несправедливо повністю недооцінити спробу Джеймса МакТіга привідкрити завісу таємничості над особистістю Едгара По. І наостанок - стрічка не мала успіху у прокаті, окупилася, але прибутку не принесла.

Завжди можна пробачити неточність або необізнаність, але надзвичайно важко - банальність. Між тим, стрічка "Ворон" режисера Джеймса Мак Тіга за мотивами творів великого письменника Едгара Аллана По, на жаль, нагадує одну велику банальність, представлену глядачам під виглядом містичного трилера.
Багато чого у картині викликає питання - розмитий сюжет, аляповаті намагання налякати, наслідування інших фільмів, дивна, ні до чого не прив'язана, назва тощо. На першому або, принаймні, помітному плані, виділяється спроба зіграти на іменах та кричущих сценах, розріджуючи решту дій, тим самим імітуючи щось глибокодумне, що не є таким по суті.
Присутнє і те, чим стрічка вигідно відрізняється, наприклад: рівень гри залучених виконавців, тема творчості По та інтрига, котра, як не дивно, збереглася до самого кінця. Відповідно, можна вважати, що проект у Мак Тіга вийшов неоднозначним, у чомусь досяг успіху, десь - нещадно провис.
Зрештою, сама тема, піднята авторами, вимагала свідомо високий рівень до фільму, котрий просто неможливо утримати впродовж всього хронометражу, використовуваним арсеналом прийомів. І тут справа не у дрібницях, а у загальному підході. Не те, що К'юсак не витягує персонажа, зображуючи його або як нервового алкоголіка, яким По, насправді, і був у житті, а потім, як бездумного та помпезного графомана. Ні, вся справа в цілому, у поверхневому ставленні до всього основного рядка та поточних образів.
Як результат, картина ковзає по поверхні, майже нічого не торкаючись всередині. Слідування сюжетом оповідань письменника невиразне, обсяг та політ думки не помітні, на відміну від низки непотрібних, а то і дивних, деталей, які розвіюються і без того хитку атмосферу "Ворона". Грунтуючись на вищевказаному, можна стверджувати, що функція захопливості та довгострокового запамятовування у стрічці була задіяна вкрай мінімально. Той факт, що фільм у прокаті ледь відбив виробничий бюджет, цього разу, не є дивним.

Мультфільм "Джок" розповість глядачеві про вірного друга-цуценя, котрий виявляє мужність та рішучість у потрібні моменти, з честю виходить з випробувань, надісланих йому життям та допомагає своєму господареві.
Пригоди собачки виділяються перенасиченим мораллю сюжетом, який буде цікавий маленьким представникам суспільства, хоча з приводу цього є певні сумніви, та бридкою графікою. Персонажі прості та прозаїчні, музичні композиції, що трапляються у стрічці, примітивні та не спонукають до запам'ятовування.
Очевидною метою фільму є створення симпатії до головного героя Джока та помірної радості за продемонстровані ним досягнення у розумінні недоведеної теорії про перевагу розуму та уваги над силою. В цілому історія мила, але досить недбала та майже позбавлена особливостей, бо наполегливий підтекст пролюбов до наших менших братів, не можна назвати оригінальним рішенням.
Отже, мультфільм "Джок" є дуже посереднім представником анімаційної творчості. В озвучуванні приймала участь низка відомих особистостей, але чи вартий проект, хоча би найменшої, похвали - велике питання.

Невідомо, чи мала намір режисерка Шері Фольксон наслідувати класичні європейські комедії, але у своєї роботі під назвою "Пастка для нареченої" вона, навмисно чи ні, змішала всі відомі штампи сюжетів про зникнення, з тих чи інших причин, наречених з під вінця. Врезультаті, стрічка виявилася невибагливою, трохи неохайною та надзвичайно сентиментальною сумішшю шотландського гумору, локалізованої чарівності та путівника по остріву Хегг.
Щодо сюжету, то насправді ніхто не заманював наречених у жодні пастки, як свідчить прокатна назва, оскільки в оригіналі вона звучить як "Наречена-приманка", що більше відповідає подіям, котрі розгортаються на екрані. Різниця очевидна і без переказу сюжету.
Що стосується кінематографічних якостей картини, то, до її створення, режисерка, втім як і сценаристи, плідно працювали на телебаченні, і різниця між засобами, напрямами та особливостями, з дозволу сказати, теж очевидна. Тож місіс Фольксон зняла ще одне, так зване, телемуві, лише трохи більших масштабів. Видимі недоліки цього продукту частково загладжують скромні локації шотландських островів та наявність таких перевірених акторських кадрів, як Келлі Макдональд і Девід Теннант, а також неперевірених персоналій у ролях аборигенів Хеггу, що створюють досить барвисту місцеву атмосферу. Насправді, професійній частині акторського складу і особливо напружуватися не доводилося, оскільки фільм, як згадувалося, здебільше побудований на штампах, хоча ледь помітні, тонкі нюанси, до характерів своїх героїв їм вдалося привнести. За що їм шана та хвала.
Як висновок, "Пастка для нареченої" - цілком посереднє творіння, що ніяк не вплине на жанр та загубиться серед численної кількості подібних, але перед цим, все ж, збере певне коло глядачів.

Чи можливе кохання після пятдесяти та як розгортається пристрасть і секс на закаті життя? Ці питання задає Андре Тешіне - автор стрічки "Незакінчений роман" за мотивами твору Філіппа Джана.
Головні герої фільму обтяжені досвідом, який вони здобули до початку показаної історії. Агент з нерухомості Жудіт, котру виконує Кароль Буке на піку свого образу королеви холодного гламуру, веде пошуки, скоріш за все щастя, шляхом, доволі, безладних та нерозбірливих зв'язків. Френсіс у втіленні Андре Дюссольє, успішний письменник, батько та дід. Дві людські істоти, котрих потріпало життя, збагативши досвідом.
Картина знаходить своє призначення у хроніці цієї зустрічі, водночас наповненій чимось обіцяючим та отруєній привидами з минулого. Іноді ці привиди вельми тілесні, наприклад Аліс (Мелані Тьєррі) - дочка Френсіса, що своїм зникненням надає стрічці певну тональність, або Анна-Марія (Адріана Асті) - колишня коханка Джудіт та приватний детектив, що теж відобразилася на обох.
Дія стрічки розгортається у Венеції, котру Тешіне показав не як місто-музей та туристичну мекку, а як звичайне місце зі своїми мешканцями та побутом.
"Незакінчений роман", хоч і має делікатний баланс між мукою та безтурботністю, чіткі ознаками стилю автора та певну атмосферну сутінковість, не отримав глядацького визнання, не згадуючи вже про повний комерційний провал.

Лілі Коллінз дочка шанованого співака Філа Коллінза, досить добре виглядала у скромних ролях, що були у неї до того, як автори "Білосніжки: помсти гномів" довірили їй головну. Але, все ж таки, мило-харизматичного з приємними рисами обличчя далеко не завжди достатньо, навіть для екранізації казки. Так от, якщо заглянути у загальний контекст стрічки, тоболісного враження довго шукати не доведеться з причини того, що воно майже на поверхні.Незрозуміло, навіщо були залишені, так контрастуючі з білим оточенням, широкі чорні брови.? У Білосніжки-брюнетки.? Можливо, це недоторкана гордість акторки.? Можливо, оригінальний, що цілком сумнівно, загин сценаристів.? З цим годі,зрештою, зовнішність - суто індивідуальне сприйняття. Але куди дівати гру, що показала вищезгадана особа.? Рівень зовсім не зірковий. На тлі окресленого, можнадодати, більш ніж, чудернацький сюжет з толерантними гномами на ходулях, відсутність яскравих другорядних персонажів, жахливі декорації, що виблискують фальшою, та і взагалі - дуже слабкий, навіть для дитячого, фільм. Лише величнаДжулія Робертс самотужки держить планку та прикрашає своєю участю весь цей сумнівний проект. Саме за неї тримається вся нечисленна казковість.
Отже, "Білосніжка: помста гномів" - це вкрай невдала версія всім відомої історії. З такими жалюгідними сюжетом та оформленням, притягнутими гумором та діями, у більшості посередньою грою, залишається таємницею, як змогла картина заробити у прокаті.? Казка відверто спотворена на голлівудський манер, без очевидних поглядів, які би дозволили без критики прийняти таку інтерпретацію, махнувши рукою на недоліки.

Схоже, криза сценаріїв у Голлівуді продовжила набирати оберти і у 2012 році, що теж відзначився фільми-клонами, адже інша "Білосніжка" піджимала виходом на екрани у ньому дану. Щоправда, стрічки мали дещо відмінні акценти своїх історій.
"Білосніжка: Помста гномів "- це чергова інтерпретація ортодоксальної казки, з основними символами та персонажами, від котрої не варто очікувати чогось надзвичайного.
Чи не єдиною несподіванкою стрічки стала поява Джулії Робертс у образі, не те щоб злої, але трохи цинічно-саркастичної та меркантильної мачухи. ЩодоЛілі Коллінз, то не можна зауважити про її особову органічність у ролі Білосніжки, однак, порівняти з неліцензійною копією Одрі Гепберн - цілком. Зовні приємна, адже добра копія краща за поганий оригінал. Армі Хаммер теж показав натягнуту гру, котра на відстані від еталонної.
Сюжет стрічки, наче, і містить певні рішення, але вони незначні, тому й не залишають бажаного враження. Наприклад, гноми стали представниками різних рас... Може хтось і оцінить американську толерантність, та до чого вона у класичній казці.? Процес спілкування з дзеркалом сценаристи помітно ускладнили, керуючись якимись своїми задумками, але від цього він нічого суттєвого не отримав. Головна героїня, стараннями тих же сценаристів, додала до звичного становища жертви ще і борця за справедливість.
Отже, "Білосніжка: помста гномів", маючи мінімальні переваги, дивує зовнішньою фальшею, що виражається, насамперед, у жалюгідних декораціях, при тому, що кошторис картини складав 85 млн.$.Фільм не залишає післясмаку справжнього дива, тому рекомендувати його можна, хіба що, в ознайомчій якості.

Стрічка режисера Девіда Кроненберга "Небезпечний метод" заснована на п'єсі Крістофера Хемптона"Зцілення розмовою", до речі, він же виступив і у якості сценариста. А згадана п'єса, у свою чергу, черпала натхнення з книги Джона Керра "Найнебезпечніший метод". Та чи доцільним був такий ланцюг творчих старань.?
У картині йдетьсяпро методику батька психоаналізу Зігмунда Фрейда та його продовжувача ідей Карла Густава Юнга, котрий зійшов зі шляху вчителя, створивши свою теорію, зокрема, про поняття "архетипу колективного несвідомого",тобто чогось примарного та виключно теоретичного. Фільм детально демонструє складні стосунки двох вчених, їх початкову дружбу та неминучий розрив, заснований на різних поглядах та переконаннях. Сюжет ґрунтується на сумнівній історії зцілення Юнгом, за допомогою свого методу, злегка навіженої мазохістки Сабіни Шпільрейн, у виконанні Кіри Найтлі, котра отримала психологічну травму від батька і бла-бла-бла... та подальшу спокусу від лікаря, сімейного чоловіка, який, очевидно, був не байдужий до одужуючих пацієнтів ...
Навряд чи стрічку можна назвати чудовою, незважаючи на причетність майстра Кроненберга. Так, доктори-аристократи в обличчях Фассбендера та Мортенсена, звісно, виглядали переконливо, як власне і Кассель у ролі недолугого психоаналітика-анархіста, чого не можна зауважити про Найтлі, хоча кривлялася вона добре.
Згаданий режисер відомий специфічними, нестандартними, у більшості цікавими авторськими роботами, незалежно від жанру. Він знає, як привернути увагу глядача, чим взяти його, має свою думку та певний стиль. На жаль, "Небезпечний метод" важко віднести до одного з таких витворів.
Навіть враховуючи те, що фільм досліджує сексуальні теми, психологію, певною мірою, елементи BDSM, він не зацікавить широкого глядача з причини своєї нудності та крихкості теорій, освітлених у ньому,відсутності визначеності. Дехто скаже, що картина для мислячого глядача. Ну то прапор їм у руки, всім відомо, від кого йдуть подібні вислови - від тих, хто завищує власну вартість.
Можливо, Кроненберг навмисно показав історію у такому форматі - без витриманої моралі, без звичних переконань, так би мовити, без чорного та білого. Просто, от вам життя, от люди, от дії, думайте та вирішуйте самі на чиєму боці волієте бути...

"Екологічний" мультфільм "Лоракс", знятий по мотивах дитячої книги, дуже відомого у Америці письменника, наголошую - популярного саме там, розповість глядачеві про порятунок від чергової "урбаністичної катастрофи" у досить отруйних кольорах.
Отже, є якесь пластикове містечко, де населення масово співає та радіє, але, насправді, підстав для цього немає, бо живуть вони на обмеженій території, без будь-якої живоїрослинності, та купують повітря у місцевого "олігарха". Хто винен? Зясувати це доведеться маленькому хлопчику, котрий наполегливо домагається симпатії дорослішої дівчини. Майже за Фрейдом... Але для здійснення цього йому потрібно вийти з міста та дізнатися безліч секретів від "екологічного злочинця" у вигнанні...
А хто ж такий, власне, Лоракс, спитаєте ви. Це місцевий "зелений активіст" магічного походження та рудого кольору, щось безформене, але дуже пухнасте та розмовляє голосом Денні ДеВіто.
Взагалі, незрозуміло з чим пов'язаний комерційний успіх мультфільму. Він вкрай простий та невигадливий, з типажами, у більшості, набратими за шаблоном. Сюжет, відповідно, легко передбачуваний, а хорові співи, на мій погляд, взагалі зайві та дратівливі.
Як висновок, анімаційний фільм "Лоракс" можна оцінити, лише, як типову роботу, з набором все ще працюючих заготовок. Конкурентом популярних стрічок його назвати важко, рекомендувати до перегляду не дозволяє совість.

Скажімо так: Меріл Стріп - талановита особистість, але сказати те саме про режисерку Філліду Лойд, на жаль, неможна.
Більше того, невідомо з якої причини, згадана актриса у ролі Маргарет Тетчер у картині "Залізна леді", також показала себе з ненайкращого боку та, навіть за таких умов, витягла на собі цей кінопродукт, по праву отримавши за це "Оскар".
Сама стрічка, окремо від гри Стріп, зацікавить глядача набагато менше. У ній проглядається і надмірна пафосність, і претензійність, і затягнутість у поєднанні з зайвою ідеалізацією образу "залізної" політикині.
Історичний контекст у фільмі розкривається через, вибачте, затемнений стан мозку літньої екс-прем'єр-міністерки, котра постійно бачить перед собою привид давно померлого чоловіка у виконанні Джима Бродбента. У той же час, іноді він з'являється живим та справжнім, але щоб зрозуміти, де саме, за сюжетом, знаходиться видіння, а де реальна людина під час перегляду не так просто, виникає певна плутанина. Що цікаво, живий прототип історичної постаті, тобто сама Маргарет Тетчер, особисто була напрем'єрі, присвяченій їй, стрічки. У свої, на той час, 86 років! Сповна розумом, з відчуттям гумору та пристойного вигляду. Браво!
Отже, "Залізна леді" -це, досить, середнє, навіть посереднє, кіно про сильну, впливову, велику політичну фігуру, чи не єдиною перевагою котрого стала виконавиця головної ролі. За чутками, Тетчер була не дуже задоволена відображенням свого образу, скоріш за все, справа тут більше у сюжеті та його особливостях, а ці питаннях вже до сценаристів... Напевно, ніхто з розумом не захоче побачити себе на екрані, хоч і у героїчно- драматичному світі, але з маразмом ...

Очевидно, режисер Кріс Рено добре знався на смаках локальних, потенційних, цільових глядачів або їх батьків, коли приступав до роботи над мультфільмом "Лоракс". Як результат - перший тиждень прокату Північною Америкою повністю покрив витрати створення анімації і далі - повний комерційний успіх. Особисто для мене - незрозуміла тенденція. Стрічка не є такою, що могла би зацікавити широкі маси та і не конкурує з більшістю анімаційних хітів. Ну, заокеанці мають свій смак, а доктор Сьюз - просто таки ікона дитячої літератури для них. Більше того, культовий статус автора першоджерела багатьом з них дозволяє не помітити очевидних недоліків - занадто спрощену мораль, банальний сюжет та дуже карамельно-отруйний світ мультфільму. Не дуже зрозуміло на кого розраховували творці: для дітей шкільного віку - барвисто та просто, романтична історія занадто наївна для підлітків, а про батьків, двох вищевказаних категорій, здається взагалі не думали. А ще, музичний компонент, у випадку "Лоракса", тільки погіршує все означене, особливо у невиразному дубляжі хорових співів.
Я висновок, "Лоракс", навряд чи, викликає цікавість, хоч трохи схожу з американською, мабуть особливості сприйняття даватимуться взнаки, втім як і інші екранні твори за доктором Сьюзом, такі як "Грінч, викрадач Різдва" наприклад.

Картина Філліди Лойд "Залізна леді", безумовно, має помітну соціологічну складову ідеології. Простіше кажучи вивірене політичне потурання непокірним масам.
Режисерка публічно зізналася у обожнюванні особистості Маргарет Тетчер під час свого посвячення у кавалери ордену Британської Імперії за внесок у національне кіно, хоча його мало хто помітив. Ось тільки, адекватно висловити свою симпатію на екрані у неї не зовсім вдалося. Хоча все залежить від розуміння ступеня адекватності. Якщо дивитися на ікону фемінізму та зразок сильної жінки-політикині у чоловічому світі звичайного середньостатистичного громадянина демократичного суспільства з боку нетрадиційних вподобань авторки, то більш-менш зрозуміло. Але є й інший бік легендарного образу, де вона хотіла бути зразковою дружиною для чоловіка та люблячою матір'ю для своїх дітей. Таким чином, видатна особистість знижується до побутового рівня, так щоб миряни були спокійні, в усвідомленні того, хто ними керує, тобто така сама, близька до більшості людина, котру турбують абсолютно ті ж проблеми, що і їх. І тут постає питання - чи не має та позиція присмаку, по меншій мірі, лицемірства.?
Як би там не було, Лойд не вдалося зняти видатний твір з кінематографічної точки зору, та і сумбуру в історії вистачає. . Багато хто спирається на те, що фільм врятувала Меріл Стріп своєю блискучою грою, але цей аргумент не завжди витримує критику, бо найяскравіша акторка, котра грає у фальшивці, неминуче, втрачає опору під ногами.
Отже, спекуляція на всіми знаній історичній постаті не зробила кіно таким, що виправдало сподівання, хоча стрічка мала успіх у прокаті. Мабуть глядача зацікавила саме добре спланована рекламна компанія, бо другий раз дивитися картину, навряд чи, у когось виникне бажання.

Знову Шекспір у сучасній обгортці.? Та ще і як режисерський дебют Ральфа Файнса, котрий одночасно зіграв у ньому головну роль.? Мода на Шекспіра - вона така - є щось пов'язане - добре, немає - теж непогано, ніхто не сумує.
Фільми, близькі до джерела творчості згаданого митця, насправді не можуть бути дуже поганими, хоча би з-за самого тексту, дуже вже він яскраво викладений. Все одно, магічна промова та думки, вбудовані у неї, тягнуть загальний зміст, яким би слабким він не був. Класичний геній, що тут мовити... Глибина, що властива майже всім його творам, навіть не найвідомішим, знову і знову змушує поклоніння перед цим автором.
Так от, "Коріолан" розповідає про талановитого римського полководця Гнея Марція, безстрашного воїна, але далекого від інтриг та підкилимних ігор, через що він і постраждав, аж до вигнання з Риму. Тож, палаючи від гніву, Гней приєднується, поступаючись принципами, до давнього ворога Тулла Ауфідія в обличчі Джерарда Батлера. Далі починається шлях помсти та смерті...
Все це у картині Файнса представлено за сучасним манером криміналу: вогнепальна зброя, стрілянини, костюми згідно епохи, ток-шоу тощо. Чесно кажучи, досить незрозуміле та не зовсім виправдане рішення: стародавній шекспірівський текст часом виглядає досить вичурним та манерним в оточенні сьогодення. Думки першоджерела все ще актуальні та гострі для нашого покоління, але метод їх ствердження обраний досить грубо. Сюжет стрічки також не світить якимись особовими знахідками, старанно слідкуючи за оригіналом, і лише актори відпрацьовують переконливо. Крім згаданих, котрі виконують головні ролі, можна відзначити незрівнянну Ванессу Редгрейв, Джессіку Честейн та Браяна Кокса.
Як підсумок: для дебюту - задовільно. Стрічка є вторинною, її можна тільки слухати, майже нічого не втрачаючи. Файнс нічого не зіпсували, але й абсолютно нічим не посилив дію оригінальної пєси на свідомість глядачів. "Коріолан" не мав успіху у прокаті та визнання від суспільства.

Стрічка під назвою "Дуже небезпечна штучка" розповідає про певнукрасуню, котра з метою налагодження добробуту, а разом з ним і особистого життя, намагається засвоїти професію судового пристава. Процес вручення приписів проходить у жанрі легковажної комедії та серед клієнтів містить ексгібіціоністів поважного віку та старого шкільного друга, з яким не склалося. На ньому і зосереджується головна героїня у спробах привести до суду та отримати нагороду, бо фінанси, як то кажуть, співають романси. Ну і звичайно, міжстатева хімія, котра проявляється дивними способами, властивими американській комедії.
Кінобезтурботно просте, схематично окреслене, з сюжетом, необтяженим умовностями та деталями. Комусь воно може здатися милим і приємним, хтось побачить нав'язливість, штучність та передбачуваність.
Головну персонажку Стефані виконала типажна Кетрін Гейгл, привабливій зовнішності котрої у фільмі було приділено достатньо уваги камери. Компанію їй на екрані склали: Джейсон О'Мара, Шеррі Шеперд, Джон Легуізамо, Фішер Стівенс та інші. Згадувана прогнозованість оповіді, за великим рахунком, не має особливого значення, бо картина не претендує на звання величного шедевру.
Як підсумок: "Дуже небезпечна штучка" нікому не зіпсує настрій, але, навряд чи, й додасть його. Фільм рясний на кумедні сцени середньої якості, має романтичну лінію на рівні серіалу, гарних, здебільше зовнішністю, акторів та зовсім невибагливий сюжет. Підійде для разового перегляду у компанії.

Як можна було припустити, виходячи з ролей, котрі зіграв Ральф Файнс у кіно, він повинен був бути тонкою, мислячою та порядною людиною. У деякій мірі, це було підтверджено його режисерським дебютом - однойменною екранізацією трагедії Вільяма Шекспіра "Коріолан", що стала лише учасником берлінського фестивалю, не отримавши ні нагород ні, згодом, загального глядацького визнання.
Багатьох здивував абсолютно неоднозначний вибір дебюту: ця пєса ніколи не була серед найвідоміших творів класика англійської літератури, а сама тема, тим більше накладена на сучасні реалії, досить специфічна. Так, звичайно, першоджерельна трагедія про непомірну гордість та посилене почуття честі та гідності. Такі обтяжуючі якості належали давньоримському полководцю Гнею Марцію, прозваному за завойовницькі здобутки Коріоланом. Так, вона, як би зараз сказали, про соціальну неадаптацію солдата, його психологічну вразливість поза полем бою, слабку здатність до спілкування та поступок. Так, мова заходить також про сутність влади, але не всієї, а її форми, яка зараз вважається чи не найкращою в організації суспільства, а саме демократії. Йдеться про глибоку сутність та природу натовпу, жадібного до хліба та видовищ, і, за умови позбавлення цих простих радощів, готового до негайного бунту та чорної невдячності. Своєю стрічкою Файнс ще раз демонструє, що Шекспір настільки архетипний, що його творіння актуальні донині: окремі сцени, що розгортаються в уявному Римі, будуть впізнавані для багатьох, а людей складу та масштабу головного героя в усі часи чекатиме лише неприродня смерть. Так, ні Шекспір ні режисер не дають однозначних відповідей, зрештою, однаково-типове ставлення до героїв - це провал драми. Але потім ставляться питання, які кожна свідома людина, рано чи пізно, повинна задати собі... Попри зазначене вище, картина мабуть мало кого спонукала до роздумів, хоч і знята пристойно.
Персонажів виконували, крім самого Файнса, Джерард Батлер, Ванесса Редгрейв, Джессіка Честейн, Браян Кокс та інші. Очевидно, поетична промова героїв теж стала перешкодою у сприйнятті фільму для сучасного глядача, котрий відвик тренувати свій розум.
Загалом, стрічка не мала успіху, з тих чи інших причин, не дивлячись на присутню оригінальність та класичну основу.