Демократія? Ні не чув...
Теза про те, що все у цьому світі робиться через, вибачте, сра.у, отримує переконливе підтвердження у фільмі Ларрі Чарльза "Диктатор", що розповідає про деякі особливості "державності" у художньо-примарній країні, скажімо Близького Сходу, а також про непохитні основи американського суспільства, як противагу.
Стьоб, як основа, вульгарний гумор, як інструмент, майже повна відсутність політичної коректності та моралі - ось на чому побудований фундамент стрічки, що, доречі, повністю співпадає зі сценічним кредо виконавця головної ролі - Саші Барона Коена. Тут є багато тем, подій та явищ, котрі не вітаються у традиційно-пристойному суспільстві: арабські терористи, особливості відносин з Ізраїлем, феміністки, як продовжувачі поколінь, педофіли, вежі-близнюки тощо, і все це під дуже незвичним кутом зору. У камео, відповідного до загально-божевільного змісту, з'являється низка знаменитостей, зокрема Меган Фокс та Едвард Нортон. Гостра політична сатира під простим фасадом придурковатості, неймовірна суміш вульгарності та гротеску, де іноді трапляються на диво вдалі фрази та сцени - ось заради чого і варто подивитися "Диктатора". Картиніне відмовиш у якомусь виді збоченої чарівності, однак і для захвату вона не підходить. Занадто багато, відверто, другосортних домішок вона має, чи то для умовного маскування, чи то з яких інших причин. І тоді мимоволі постає питання: чи справді потрібно лопати таку купу лайна, щоб блиснути декількома дорогоцінних здобутками, при умові, що і їх не кожний помітить.?
Та як би там згодом не було - в цілому фільм своєрідно-цікавий з, таким собі, специфічно-гіпертрофованим та політизованим гумором, серед котрого трапляються дуже влучні фрази, що небезпечно близькі до істини. Принаймні, і така їх інтерпретація має право на існування та обов'язково знайде свого глядача.
Стьоб, як основа, вульгарний гумор, як інструмент, майже повна відсутність політичної коректності та моралі - ось на чому побудований фундамент стрічки, що, доречі, повністю співпадає зі сценічним кредо виконавця головної ролі - Саші Барона Коена. Тут є багато тем, подій та явищ, котрі не вітаються у традиційно-пристойному суспільстві: арабські терористи, особливості відносин з Ізраїлем, феміністки, як продовжувачі поколінь, педофіли, вежі-близнюки тощо, і все це під дуже незвичним кутом зору. У камео, відповідного до загально-божевільного змісту, з'являється низка знаменитостей, зокрема Меган Фокс та Едвард Нортон. Гостра політична сатира під простим фасадом придурковатості, неймовірна суміш вульгарності та гротеску, де іноді трапляються на диво вдалі фрази та сцени - ось заради чого і варто подивитися "Диктатора". Картиніне відмовиш у якомусь виді збоченої чарівності, однак і для захвату вона не підходить. Занадто багато, відверто, другосортних домішок вона має, чи то для умовного маскування, чи то з яких інших причин. І тоді мимоволі постає питання: чи справді потрібно лопати таку купу лайна, щоб блиснути декількома дорогоцінних здобутками, при умові, що і їх не кожний помітить.?
Та як би там згодом не було - в цілому фільм своєрідно-цікавий з, таким собі, специфічно-гіпертрофованим та політизованим гумором, серед котрого трапляються дуже влучні фрази, що небезпечно близькі до істини. Принаймні, і така їх інтерпретація має право на існування та обов'язково знайде свого глядача.