Абсолютний авторитет у загрозі від глобальної цивілізації.
До фільмів за участю Саші Барона Коена можна ставитися по-різному: у декого його вульгарний гумор викликає абсолютну відразу, дехто від нього у захваті. Але що примітно, ні один з відображених ним образів, нікого не залишає байдужим.
Варто зазначити, що Коен та режисер "Диктатора" Ларрі Чарльз мають не лише певну частку сміливості, але й, з дозволу сказати, майже авторський стиль. Інша справа, що цей стиль заснований на паскудному гуморі та дивовижній неполіткоректності, що за ним прихована. Скориставшись вже створеним амплуа, такого собі, блазня, котрому традиційно дозволено казати все відкритим текстом, цього разу актор фактично обирає для брудного розбору не мешканців країн третього, а то і взагалі богом забутого, світу, а громадян сучасного демократичного суспільства, що застрягли у споживанні та у переповненому нісенітницями, дикими самозаборонами та обмеженнями соціумі. Але,на відміну від попередніх персонажів, герой "Диктатора" Аладін, у ігровій манері, дозволяє собі ще більше розширити межі жорсткого та вульгарного стьобу, наприклад у сценах пологів та спілкування з веганкою-феміністкою-борцем за демократію у всьому світі, котру виконує Анна Фаріс. Ну а промова головного героя про відмінності між демократією та диктатурою у нью-йоркському готелі цілком здатна скривити будь-якого політичного мораліста, особливо необачного у прихильництві до першого устрою. Незважаючи на означене, помічається досить очевидний факт, що у, м'яко кажучи, специфічного гумору Коена стає все більше шанувальників, про що також свідчить неабияка кількість зірок, що погодилися виступити у фільмі в непривабливому для себе камео та касові збори, що зробили проект прибутковим.
Загалом, можна підсумувати, що витонченим особам та прихильникам високих моральних стандартів, картина "Диктатор" навряд чи підійде, а тим паче сподобається. Але, якщо глядач знає, чого очікувати від авторів та виконавців подібного кіно, якщо знайомий з роботами Коена, якщо вподобає хуліганську неполіткоректність, то у нього є всі шанси підняти настрій під час перегляду стрічки. Попередження зроблено, вирішуйте до якої категорії себе віднести.
Варто зазначити, що Коен та режисер "Диктатора" Ларрі Чарльз мають не лише певну частку сміливості, але й, з дозволу сказати, майже авторський стиль. Інша справа, що цей стиль заснований на паскудному гуморі та дивовижній неполіткоректності, що за ним прихована. Скориставшись вже створеним амплуа, такого собі, блазня, котрому традиційно дозволено казати все відкритим текстом, цього разу актор фактично обирає для брудного розбору не мешканців країн третього, а то і взагалі богом забутого, світу, а громадян сучасного демократичного суспільства, що застрягли у споживанні та у переповненому нісенітницями, дикими самозаборонами та обмеженнями соціумі. Але,на відміну від попередніх персонажів, герой "Диктатора" Аладін, у ігровій манері, дозволяє собі ще більше розширити межі жорсткого та вульгарного стьобу, наприклад у сценах пологів та спілкування з веганкою-феміністкою-борцем за демократію у всьому світі, котру виконує Анна Фаріс. Ну а промова головного героя про відмінності між демократією та диктатурою у нью-йоркському готелі цілком здатна скривити будь-якого політичного мораліста, особливо необачного у прихильництві до першого устрою. Незважаючи на означене, помічається досить очевидний факт, що у, м'яко кажучи, специфічного гумору Коена стає все більше шанувальників, про що також свідчить неабияка кількість зірок, що погодилися виступити у фільмі в непривабливому для себе камео та касові збори, що зробили проект прибутковим.
Загалом, можна підсумувати, що витонченим особам та прихильникам високих моральних стандартів, картина "Диктатор" навряд чи підійде, а тим паче сподобається. Але, якщо глядач знає, чого очікувати від авторів та виконавців подібного кіно, якщо знайомий з роботами Коена, якщо вподобає хуліганську неполіткоректність, то у нього є всі шанси підняти настрій під час перегляду стрічки. Попередження зроблено, вирішуйте до якої категорії себе віднести.