Жалюгідні потуги у створені таємної мережі. (2) через неуважність модераторів.
Чому таке дивне гасло було обрано організацією, що намагалася досягти піднесених цілей жорсткої справедливості не відмовляючись від жодних засобів.? Наче і було пояснення від одного персонажа, але настільки невиразне та непереконливе, що сором бере за сценаристів. Вкотре непощастило Ніколасу Кейджу, ні з режисером ні з фільмом. До речі, перший - Роджер Дональдсон, а другий має кумедну назву від прокатників, що по традиції не відповідає оригінальній, - " Голодний кролик атакує".
На початку стрічка нагадує кіно далеких вісімдесятих про вершителів справедливості, давно не вірячих як у сам закон, так і у чесність, професіоналізм та компетентність його служителів. Далі по сюжету тема затіняється і творці починають клеймити цих месників усіма можливими силами. От тільки сили якраз, у першу чергу творчі, вже, мабуть, вичерпалися, тому у хід йдуть приїдлі штампи. Наприклад, розділення сторін за зовнішністю, а саме - відсутність або наявність волосся на голові персонажів...
При всьому, Кейджу стала у пригоді його основна творча техніка - зсунуті у страждаючий спосіб брови та натягнуті емоції, що на тлі решти персонажів стрічки сприймається досить нормально. Цілком природно, що про будь-які, виключно кінематографічні, переваги картини мови не варто заводити за винятком того, що оператор старався, але лише його докладених зусиль, звісно, було недостатньо.
Коротко підсумовуючи, можна сказати, що фільм не рекомендується до перегляду двом категоріям глядачів - тими, хто продовжує розглядати Кейджа як першокласного актора, котрим він, без сумніву, був колись, і тим, хто має високі вимоги до загальної якості кіно.
На початку стрічка нагадує кіно далеких вісімдесятих про вершителів справедливості, давно не вірячих як у сам закон, так і у чесність, професіоналізм та компетентність його служителів. Далі по сюжету тема затіняється і творці починають клеймити цих месників усіма можливими силами. От тільки сили якраз, у першу чергу творчі, вже, мабуть, вичерпалися, тому у хід йдуть приїдлі штампи. Наприклад, розділення сторін за зовнішністю, а саме - відсутність або наявність волосся на голові персонажів...
При всьому, Кейджу стала у пригоді його основна творча техніка - зсунуті у страждаючий спосіб брови та натягнуті емоції, що на тлі решти персонажів стрічки сприймається досить нормально. Цілком природно, що про будь-які, виключно кінематографічні, переваги картини мови не варто заводити за винятком того, що оператор старався, але лише його докладених зусиль, звісно, було недостатньо.
Коротко підсумовуючи, можна сказати, що фільм не рекомендується до перегляду двом категоріям глядачів - тими, хто продовжує розглядати Кейджа як першокласного актора, котрим він, без сумніву, був колись, і тим, хто має високі вимоги до загальної якості кіно.